нуль ендорфінів

Ніщо не перекриває біль. М’язи плачуть од гравітації. Мозок ‒ од графітації. А на таці вічно щасливий зовнішній світ підносить нове. Я сказав би «weck!» і їв би далі свій хліб – та я не мій дід. Ендорфіни я так просто не отримую. Навіть як крикну всьому світові «іди нахуй», у результаті – лише луна, яка відповіда: «і тобі х@й» (з дивною глухотою).

Сьогодні розмовляв про свій стан з одним чуваком. Він виглядає наче Ґеральт з Рівії, хоча, певно, трахається не так добре, бо його знову кинула дівчина, і він перебивав мене розмірковуваннями, що в усьому винні жінки. Ну, я-то знаю, що моя мати – тупа кацапська свиня, але що це мені дає? Ґеральт не відповів, а заливався пивом так, ніби дійсно пройшов усі болісні мутації відьмака, і алкоголь йому ніпочьом.

Я задумався, може моя проблема в слабкій печінці? Не очищує організм од токсинів, і кров постійно синтезує біль. Та вчителя йоги в мене не було, а Ґеральт радив не паритись і забухати.

‒ Он какой ти файний хлопєц. Найді сібє бабу, расслабся, ‒ додав.

Я змовчав, що останнім часом усі жінки здаються мені дегенеративним гібридом ропух з безволосими шимпанзе. Лише підтакнув, що при нагоді – обов’язково.

***

Повертаючися з пізнього сеансу «Піонера», під враженням од нового творіння Міядзакі, я розглядав телевізійну вишку. Цей сторчак города вже не здавався фалічним символом з підсвіткою, а навіяв спогади про дитинство. Тоді я обожнював Сакуру, 12-річну чарівницю з аніме-серіалу, і ладен був пустити кишки бабці, коли та вадила досхочу впитися дурістікой. Саме коло такої вишки відбулася фінальна битва Сакури.

Наразі ясні зорі, незвичні для смердючого міста, тлом стелилися поза вежею, покриваючи її серпанком загадковості, ба навіть чарівництва. Достоту як тоді, коли Кардкапторша змагала розпрекрасного Юе-Місяця, другого Хранителя колоди. Не знаю, чи то вплинула безпосередня міць дитячих сантиментів, чи косяк, викурений перед кіно, але я щось зобачив. Спадало на півпрозору примару. Вона повагом облітала верхівку тої вишки, а потому різко збочила з торованого круга й попланірувала до поблизької Шухівської вежі. Спершу я проминув дотичне Рюміна, скидаючи побачене на мультики. Та врешті-решт – якого хріна? – таке трапляється раз у житті. Тож я звернув у дворики праворуч і потюпав навпростець до Шухівської вежі. Саме солодко розважав, що може дійсно якась чарівниця потребує моєї підпомоги, аж раптом мене кликнули.

‒ Закуріть нє найдьотся?

‒ Не курю.

‒ Панятна, ‒ і погріб далі, клишоногий гоблін.

Відтак, я продовжив шлях з осадом адреналінової хвилі. Перелізши загороду за двома гаражами, оминувши одноповерхову будівлю невідомого призначення, добувся підніжжя вежі. Ані душі (хіба – маленькі, в навколишніх травах).

Видершися гнучкими й де-де відбитими планками їржавого каркасу, досяг кручених сходів з того ж рудастого металу. Чимвище піддував цупкіший вітер. Ажно купол серединної платформи запнув од стихії. Пильними кроками через протручену пляму на металевім листі долівки, врешті гул вітру й п’ять поверхів крізь просвіти зісподу: виліз хисткою драбиною на зовнішній оглядковий обвід. А тут – на весь район горлає: «Слава Україні!» Спинившись обік крикливого напису, хекнувши, сперся на гойдливе бильце. Внизу небезпечно малів темний двір підприємства ГорВодоканалу. Затим задер голову: тепер я ближчий до зірок.

Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

А втім, прохолодно тут чотирьом вітрам навперейми видаватись над будинками району Ц. Ринок.

Тільки, скоцюрблений, розвернувсь – і стрівся віч-на-віч, з бляклою дівчиною. Каштанове каре обрамлює блідість. Очниці – безодні. Блиск мертвотного ореолу метнувсь, пахну́ло цвітом платана. Сама вквітчана білявими пелюстками, засміялась, і штовхнула мене до краю. Нелюдська сила пожбурила за перила, задерши ноги догори дриґом у зоряну високість. Кров у мозок, стрімголове тертя вітру й адреналіновий бій.

Торкнувшися землі, я не вмер. Вагою 1000 гравітацій моя екзистенція розпливлася долівкою, витікаючи мов нутрощі з сирого яйця у різні куточки міста.

Advertisements

2 thoughts on “нуль ендорфінів”

Залишити відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s