роджер желязни – голий матадор

Роджер Желязни

Голий Матадор

Переклад з англійської

Перекладачі: Артем Бебик, Михалко Скаліцкі

Оббиваючи пороги у Кі Весті я думав хіба про “Убивців” Гемінґвея, що їх читав ще у школі. Обстановочка харчевні у течію моєї думки принципових змін не внесла.

Жодного вільного місця за стійкою, хіба що ото одно посередині, праворуч якоїсь жіночки. Я поспішив до нього.

— Не зайнято? — спитав жіночку.

— Ні, — сказала вона, тож я вмостився.

На ній бежевий дощовичок, все волосся на голові під червоним і синім шарфом, і великі темні окуляри. Надворі було хмарно.

— Що подають?

— Вустриці.

Я замовив порцію і фірмового сандвіча.

Вона випила кілька своїх чашок кави. Швидко глянула на годинничка. Повернулась до мене.

— У відпустці? — спитала.

— Якось так.

— Десь тут зупинився?

— Тут недалеко.

Вона посміхнулась.

— Я б тебе підкинула.

— Я б не проти.

Рахунки сплатили. Зросту вона була невисокого, під метр шістдесят. Насправді я не надто її розглядав, хіба що ноги. Ноги були те що треба.

Ми вийшли і пішли наліво. Вона повела до білої малолітражки. Я знов унюхав запах моря.

Ми сіли й вона повела. Не спитала де я спинився. Знов глянула на годинничка.

— Я голодна, — сказала врешті. — Ти як?

Я вагався якусь хвилю, піддаючись спокусі. І щойно вона зиркнула на мене, кивнув.

— Ага, — сказав, — як на мене, ти хороша.

Проїхавши трохи, вона звернула на дорогу до пляжу. Там була затишна піщана коса. Котилися високі, чорні, увінчані білими баранцями хвилі.

Вона спинила авто.

— Тут? — спитав я.

Вона розстебнула плащика, розв’язала синю спідницю. Спіднього не носила. Відкинувши спідницю, всілася на мене.

— Діло за тобою, — сказала.

Я посміхнувся й потягнувся до її окулярів. Вона смачно ляснула мені по руці.

— Нижче губів, — сказала. — Тільки нижче губів.

— Як скажеш. Даруй, — сказав я, забираючись під блузу й шукаючи за що зачепитись. — Ти й справді ще та.

Дозволені мені частини тіла я вислідив згори донизу, зовні і зсередини. Майже все вона зробила сама з непорушними устами, хіба при кінці почала усміхатися, запрокинувши голову. Потому характерний холодок пробігся мені вздовж хребта, мій погляд мимоволі перескочив на її стегна що пружно ляскали об мої.

Коли я спорожнів а вона наповнилась, злізла, хутко заправила плащика, не переймаючись спідницею.

— Гарно, — сказала вона, потискуючи мого лівого біцепса. — Я була так само напружена.

— Я теж був наче зв’язаний, — сказав я, пораючись з застібками, поки вона заводила двигуна. — Маєш прегарне тіло.

— Сама знаю.

Вона виїхала на дорогу і повела назад.

— Ти де спинився?

— Мотель “Сатермаст”.

— Добре.

Поки їхали я подумки дивувався що така дівчина досі не знайшла собі хлопця. Може вона в місті новенька. Може вона не хоче сталих стосунків. Може було б файно побачитись з нею знов. Шкода, що вночі відбуваю.

Щойно ми під’їхали до потрібної мені вулиці, проти мотелю я побачив синє авто зі знайомим усередині. Я сповз по сидінню.

— Проїжджай, — сказав. — Не зупиняйся!

— Що сталось?

— Вони знайшли мене, — сказав я. — Їдь далі.

— Єдиний, кого я бачу, це чоловік у синьому Плімуті. То він?

— Ага. Він сюди не дивився. Не думаю що він мене бачив.

— Він дивиться на мотель.

— Добре.

Вона замашисто розвернулась за рогом.

— Що далі? — сказала.

— Не знаю.

Вона подивилась на годинничка.

— Мені додому треба, — сказала. — Ти зі мною.

— Навіть мріяти не смів.

Я сидів низько, тож не бачив, де вона там їхала. Коли врешті стала й заглушила двигуна, я сів рівно й помітив, що під’їхали ми до невеличкого будиночку.

— Ходім.

Я виліз і пішов за нею. Ми зайшли в маленьку просту вітальню з кухнею-студією по ліву руку. Вона розвернулась до закритих дверей поза мною.

— У барі є віскі. Вино на кухонній стійці, пиво й содова в холодильнику, — розказала й показала. — Налий собі, коли хоч’. Я хутко.

Штурхнула двері в мене за спиною. Озирнувшись я побачив ванну, з рештою вигод. Вона зайшла й зачинилась. За мить я почув як потекла вода.

Я перетнув кімнату й відкрив бар. Нерви грали. Я шкодував, що кинув курити. Закрив бар. Міцний напій може мені завадити у разі ситуація загостриться. Та й хотілося б чогось більше одного ковтка.

Я подався до кухні й дістав пиво. Деякий час носився з ним по кімнаті і врешті вмостився на зеленій канапі, обік недбало кинутої серапи[1]. Вода все ще текла.

Я думав про те, що його робити. Став накрапати дощик. Добивши пиво я взяв ще. Подивившись у всі вікна, навіть у спальні, яка була по ліву руку далі, не видивився нікого. За якийсь час мені закортіло до тотих вигод, але ванна все ще була зайнята. Я подивувався що там вона так довго робить.

Коли вона врешті вийшла, на ній був махровий халат до литки. Волосся під білим тюрбаном рушника. Вона усе ще була у тих темних окулярах.

Ввімкнула радіо на кухні, знайшла музику. Потім вийшла зі склянкою вина і всілася на канапу.

— Добре, — сказала, — що збираєшся робити?

— Вночі я відбуваю, — сказав.

— Коли?

— Близько другої.

— Як?

— Рибальським човном, на південь.

— Доти можеш лишитись тут. Я підкину тебе до пристані.

— Не так щоб просто, — сказав я. — Мушу навідатись до мотелю.

— Щось важливе?

— Трохи паперу. У конверті А4. На дні моєї валізи.

— Може, вони вже й забрали.

— Може.

— Це так важить?

— Так.

— Дай мені ключа від номера. Я заберу твої папери.

— Я тебе не прошу.

— Я їх заберу. Почувайся як вдома. Дай ключа.

Я вивудив ключа з кишені й простягнув їй. Вона кивнула й повернулася до спальні. Я пішов на кухню й поставив кавника. Згодом вона вийшла в чорній спідниці, червоній блузі й червоному шарфі. Боти. Влізла у свого дощовичка й рушила до дверей. Я підійшов до неї і обійняв. Вона засміялася і вийшла в дощ. Дверцята хряснули, двигун загудів. Її відхід я сприйняв тяжко, але папери мене б порадували.

Я розвернувся і пішов до ванної. Сила непідписаних горщиків заповнювала секцію на верхній полиці. Якісь були відкриті. Кілька виділяли особливий дух, мені незнайомий, щось тут пахло чи не наркотиками. Тут були також пальник Бунсена, обценьки, пробівки, кілька мензурок і колб — усі недавно вимиті.

Я був не певен, що знаю що робити, раптом її хтось відстежить. Я наче голий матадор без рапіри. Вони ганяють мене віддавна, скрізь і всюди. Наразі пістолета я не мав. Останнім часом змучився проходити перевірку під час перельотів, і озброюватись на кожному новому місці не встигав. Вдалося б лише дістатися човна.

Я пішов на кухню подивитись як там кава. Готова. Налив собі чашку й усівся за стіл. Попиваючи прислуха́вся до дощу.

Десь за півгодини я зачув авто на під’їзній. Підійшов до вікна. Авто було її, і скидалося на те, що вона там сама.

Коли вона зайшла в дім, то видобула конверта з-під поли плащика й простягнула мені. Віддала й ключа.

— Перевір і переконайся, що все потрібне досі там, — сказала. Я перевірив і переконався.

— Думаєш, вони знали у якому номері? — спитала.

— Не знаю. Навряд чи вони шукали по імені. Той бачив, як ти заходила? Виходила?

— Може.

— Як гадаєш, ти могла привести їх за собою?

— Нікого за собою я не бачила.

Я повернувся до вікна й подивився. Нічого там підозрілого не було.

— Не знаю як тобі й дякувати, — сказав я врешті.

— Я напружена знов, — сказала вона.

Ми пішли до спальні і я продемонстрував усю свою дяку, яку тільки міг, моцну й тривалу. Заборона “руки-рот-нижче-губів” усе ще діяла, однак усі ми й без того розважились, і то певне була дика й захоплива толока. Потому: вона посмажила баранини, а я набатував салату. Пізніше: ми пили каву й курили її маленькі чорні сигари. Затим стемніло. Й припинився дощ.

Зненацька вона ткнула свою сигару в попільничку й підвелася.

— Я до ванної, ненадовго, — і зробила як сказала.

Вона перебувала там кілька хвилин, у плескоті води, як задзвонив телефон. Я не знав, що робити. Це міг бути її хлопець, чоловік, хтось, кому не сподобається мій голос.

— Ало? — у трубці тріскотіло наче з далекої далечі, зв’язок був кепський. — Ало? — повторив я по кількох секундах.

— Еее …? Чи еее… можна …? — почувся чоловічий голос, лунало ніби крізь мушлю. — Хто… це …?

— Джес, — сказав я, — Смітсон. Я винайняв це місце на тиждень. Воно належить якійсь пані. Я не знаю її імені.

— Скажіть їй… що… дзвонив… Персі…

— Не певен, що побачу її. Може їй щось записати?

— Просто… я… прийду…

У трубці клацнуло й луна щезла.

Я підійшов до ванної й тихо постукав у двері.

— Тобі дзвонили, — сказав я. Плескіт стих.

— Що?

Тої ж миті пролунав дзвоник у двері. Я кинувся до вікна на кухні й визирнув. Не побачив, хто то був, лише припарковану автівку, і була вона синя.

Я повернувся під двері ванної.

— Вони тут, — сказав.

— Йди до спальні, — сказала вона. — Зачинись у шафі. Не виходь, поки не скажу.

— Що ти надумала?

Подзвонили знов.

— Ну!

І я послухався. Здається вона знала чогось такого, що я не знав.

У темряві, поміж уборів, я напружував слух. Її голос і чийсь грубий, чоловічий. Вони говорили з півхвилини. Судячи з усього, вона його впустила. Раптом чоловік коротко скрикнув і стих, щось важко впало.

Я виборсався з шафи й рипнувся до дверей.

— Не смій, — її голос як каменем у лоба. — Вийдеш коли скажу.

Мимоволі я позадкував. Не підкоритись її команді було неможливо.

— Гаразд, — сказала вона за хвилю. — Виходь, і захопи мого плаща.

Я розвернувся лицем до шафи.

Коли вийшов у вітальню біля її ніг виразною купою щось лежало й не ворушилось. Поверх купи накинута серапа. З одягу, крім рушника на голові і незмінних окулярів, на ній більш нічого не було. Забрала в мене плащика й прикрилася.

— Ти казав “вони”. Скільки їх? — спитала.

— Було двоє. Я гадав, що одірвався од них в Атланті.

— Там надворі авто?

— Ага.

— Другий буде в ній чи никатиме довкола?

— Радше останнє.

— Повертайся в свою шафу.

— Чекай-но! Я не збираюсь дозволяти жінці…

— Бігом!

Вона так зиркнула, що вбила в мені будь-який спротив, уздовж хребта побігли вже знайомі мурахи. Я негайно виконав наказ.

Я почув як вона вийшла. За мабуть п’ять хвилин полишив свою шафу й повернувся до передньої кімнати. Зазирнув під серапу.

Збігло певне ще п’ять хвилин, і повернулась вона. Я курив її сигару, пив її віскі.

— Мені вина налий, — сказала.

— З другим…?

— … і другим не переймайся.

— Що ти з ними зробила?

— Не питай. Я стала тобі в пригоді, чи ні?

— Стала.

— То можна мені склянку вина?

Я пішов і приніс. Подав.

— Якби перевезти їх у доки… Твого друга не обтяжить загубити в морі чогось білого неживого?

— Не обтяжить.

Вона добряче одпила.

— Мені ще треба закінчити з ванною, — сказала, — і кинемо їх в авто. Мабуть нам треба буде там покрутитися трохи, доки їх сплавимо.

— Треба буде.

Потому як я позбувся синього Плімута, ми перенесли їх до її авта, і вона повільно повела туди, куди я сказав. Вже по півночі ми врешті їх виладували й уклали в човен.

Повернувся до неї. Ми стояли у затишку опорних стовпів.

— Ти була до мене дуже добра, — сказав я. Вона усміхнулась.

— Твоїми зусиллями це було не важко, — сказала. — Готовий ще раз?

— Прямо тут?

Вона розсміялась і розіпнула плащика. Про ще якусь вдяганку не подбала.

— А де?

Я був готовий. Коли тримав її в обіймах, то тямив, що не хочу аби закінчилось усе отак.

— Ти могла б піти зі мною, — сказав. — Мені було б приємно, якби ти пішла. Мені було б приємно, якби ти була поруч, — і я таки поцілував її в губи, обіймаючи з усіх сил. На мить я відчув щось мокре між нашими щоками. Вона викрутилася з моїх обіймів одним рухом і відштовхнула мене.

— Іди собі, — сказала. — Ти не настільки хороший. Мені є тут чим себе зайняти.

Хоча вітру не було, її шарф колихнувся. Вона хутко розвернулась і рушила до авта. Я рушив за нею.

Її голос знов став владним, владнішим, ніж будь-коли.

— Залазь у човен, негайно, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ну!

Знов не зміг не підкоритись, наразі без заперечень.

— Нехай, —  сказав я. — Бувай і дякую, — відтак мусив піти.

Тої ж ночі, багато пізніше, ми з Джо виштовхали дві вапнякові постави за борт у Ґольфстрім. Потому я довго сидів, спершись на облавок, коли раптом згадав, що забув їй переказати, що має прийти Персі. Невдовзі за моєю спиною зійшло сонце, обернувши море на заході в золоте руно.

Примітки:

  1. Серапа — вид латиноамериканського пледу, подібний тканиною до понча.
Advertisements

тихий дім (уривок з роману)

…я вражений… страшенно чудово, страшенно цікаво почитати далі… і ви питали про авторський стиль – його у вас аж через край…

Тарас Прохасько (про уривок з роману “Тихий Дім”)

1.

Я прокинувся під Варварівським мостом, змерзлий. Стояла ніч, час від часу наче бив двійку бас-барабан проїжджало авто наді мною.

Блимкучі вогні знадгори різали очі. Знов здригнувся від холоду.

Мій літній одяг, перемазаний болотом і дерном, кепсько хистив од нічної вологості. Я обійняв сам себе, гріючи пальці од пліч – й навпаки. А за хвилю підвівся з голої землі з-між кущів під обривом майданчика для пішоходів.

Чи не з нього я це впав, що здер усі руки і вимазався? Continue reading “тихий дім (уривок з роману)”

едґар по – ельдорадо

ЕЛЬДОРАДО
Едґар По

переклав з англійської Артем Бебик

Шляхетний сер,
Він браво пер
Осонням і тінями,
Пісні скік,
Веселий вік –
Шукач він Ельдоради.
Continue reading “едґар по – ельдорадо”

нуль ендорфінів

Ніщо не перекриває біль. М’язи плачуть од гравітації. Мозок ‒ од графітації. А на таці вічно щасливий зовнішній світ підносить нове. Я сказав би «weck!» і їв би далі свій хліб – та я не мій дід. Ендорфіни я так просто не отримую. Навіть як крикну всьому світові «іди нахуй», у результаті – лише луна, яка відповіда: «і тобі х@й» (з дивною глухотою). Continue reading “нуль ендорфінів”